Дайджест 31.08.2020

Сер.31.2020. / 1 коментар

nau-kiev-iniver-0

Станом на кінець серпня університет продовжує працювати без навчального навантаження і без розкладу.
Очевидно, до початку занять ні одного, ні другого не буде. Мабуть, це черговий інноваційний підхід до навчального процесу від «ректора».

У приватних бесідах з групою штатних «плакальниць» з підшефного факультету Гудманян висловлює сентенції такого штибу: «Ісаєнко постійно відсутній. Працюємо тільки ми з Володимиром Петровичем (Харченком). Саша Запорожець всіх кинув. Накосячив і кинув. Провалив цілий напрямок. А про Розу (Вінецьку) і Оксану (Вовк) навіть говорити не буду. Вони нічим не займаються. Не розбирається Володимир Миколайович в кадрах зовсім».

Докерувався «до ручки» декан Сергій Бойченко (НАУ). Він на вимогу Ісаєнка позвільняв багато толкових спеціалістів. Дійшло до того, що нема кому працювати з магістрами.

bojchenko

Причин звільнення вірний «санчо» Ісаєнка і поплічник в незаконних фінансових оборудках Сергій Бойченко нікому не пояснював. Звільнені звернулися до міністерства. Тепер Бойченку доведеться надавати пояснення черговій комісії. Ісаєнко, враховуючи події останнього місяця, неймовірно цьому радий.

Виявляється, що декани та директори інститутів, які не пройшли законодавчо передбачену процедуру виборів, незаконно обіймають свої посади. Для чого тримати тоді таких юристів як Шишов і таких невігласів як начальник відділу кадрів Вакулік?
Знаєте як він мотивував підготовку наказів на призначення любителів сісти в крісло без конкурсу? «Ректор попросив».
Так що панове Бойченко, Волошин, Ягодзінський, Дейнега, Муранова, Петровська і іже з ними – готуйтеся на вихід.

voloshyn-nau

У «декана» Юри Волошина знову проблема із завідувачами кафедр. Один помер, інший, завкафедри міжнародного права просто обізвав Юру брехуном і послав його на три букви.

Молодець! Умніца! Правильно зробив.

Але Юра Волошин не кадри тепер шукає, а собі роботу, бо вже тільки останній дурник не усвідомлює скору кончину на посаді ботоксного «ректора».

Після оголошення догани Ісаєнко не може виписувати собі премії. Бідолашний. Уявіть собі, що ботоксна людина 4 роки отримувала лише офіційно 5 тисяч доларів на місяць. А тут така печалька – тільки ставку.

Уявити такі суми простому доценту чи професору, які виживають на 12.000 гривень на місяць складно.
Аж страшно подумати який неймовірний місячний КРІ виконує «ректор». Тому і охорона, і продукти, і шофер з авто, і закордонні поїздки, і все решта за кошт університету йому, мабуть, таки положено.

Тепер потрібно виявити тих, на кого будуть виписуватися премії і хто їх буде приносити Ісаєнкові в конверті.


Коментар 1 Додати коментар

  • Прошу опублікувати матеріал.

    Cповідь випускниці ФМВ НАУ про недодекана Юру.

    Фотографи. Повна зала випускників. І я йду під оплески. Він хапає мене за руку і тисне її. І вся зала дивиться на нас.
    – Ирина Витальевна, я так понимаю, вы из Мариуполя!? – Його усмішка не була такою широкою ніколи за весь той час, що я його зустрічала у коридорах університету. І мені ніяково. І все, що я намагаюся зробити – це вирвати у нього свій диплом… і свою руку.
    – Ні, ні, я там… по роботі бувала…
    – И как Вам город? Это же моя Родина! Я из Мариуполя!
    І ти хочеш сказати: «Друже… Друже, я знаю!! Я могла зрозуміти, що ти із Маріуполя по тому, як ти не допустив мене до захисту диплома, дізнавшись, що я працюю на Азов. І по тому, що ти б ніяк не міг дізнатися про мої фото із Маріуполя, крім як помоніторивши мої сторінки в соцмережах через знайомих. Я знаю про те, що ти із Маріуполя по тому, як про тебе відгукуються твої колишні колеги, завдяки яким (і виключно завдяки яким!) мені не поставили трійку за диплом на 6 курсі університету, у якому я провчилася п’ять із половиною років на відмінно.
    Друже, я пам’ятаю твоє місто. По словах Фішера «L200 – гроза і ненависть Маріуполя». Я пам’ятаю твоє місто по бабусі, яка в одній руці тримає руку онучки на прогулянці, а в іншій – «Балтику 9», а ще по Азовсталі, і його легендарних наливайках. А ще по тому, як людині без форми в супермаркетах «Портсіті» нізащо не продадуть «олію», а тільки «подсолнечное масло», а людині у формі продадуть і ще скажуть «дякую».
    Мені сниться твоє місто. А ще частіше мені сниться, як я їду із нього. Як я востаннє від’їжджаю з Маріуполя вночі після посиденьок із друзями. Здається, до кінця не розуміючи, де я.
    Ні, точніше я розуміла, але не відчувала на тактильному і чуттєвому рівні розподіл світів. За тою межею, яку встановили тисячі свідомостей чи, може, хтось третій, незримий, який наділяв людям Віру і посилав світло у їх душі, а тоді мішав їх і тасував між собою, пропускаючи невеликий згусток темряви. А може той Третій – це хтось цілком земний… із шкіряного кабінету, із Мерседеса…літака… із ностальгією за совком і з безмежною владою?
    Я не знаю, і не хочу знати, бо у моєму світі все на своїх місцях. Але є речі, які вириваються із цього замкненого ідеологічного простору. Як того разу, по дорозі із Маріуполя. Як той таксист Дмитро, простий хлопець із місцевих, у простій футболці, за кермом Ланоса, такого ж Ланоса, як і в мого друга. І як тисячі інших Ланосів і «девяток», і побитих старих BMW. І музика у нього така ж сама, як і в тисячі таксистів і просто тих, кому доводиться кермувати посеред ночі. Якась єдина з усього інформаційного простору радіо хвиля, і на ній із шипінням і хрипами можна розібрати Ріанну, Іглесіаса і Скрябіна. І такий самий запах. Ми погрожуємо нічній темряві фарами, ми проводжаємо поглядами поодинокі дерева на шляху до бази і боремося із сном і легким запамороченням від недавно випитого. І ось ми четверо посеред донецької ночі, зараз по боках від нас біологічний вакуум, перед нами тиша і хрипи радіо. Ми вдягнуті у цивільний одяг: «донецький» водій, киянин, полтавчанка, грузин… об’єднані може спільним ворогом, а може і вороги між собою. І, намагаючись розібратися, як так вийшло, рахуючи зірки, жартуючи, говорячи, дивлячись у темряву i підлітаючи на ямах, через 20 хвилин ми приїдемо і переодягнемося у форму… і станемо по якусь із сторін барикад. Ми заявимо про те, ким ми є. Але поки ще можна закрити очі і, вдихаючи ніч і запах тисяч автівок, уявляти, що ти в Києві, Полтаві, Лохвиці, Львові, Тбілісі… Визнати, що ти на своїй землі, і головне, що ти із цими людьми, а значить – ти вдома.
    І ось, після того, як я приїхала із Маріуполя, я зібрала повний зал. Ми з тобою, друже, зібрали цих людей, які зараз дивляться на нас. На тебе, який щось говорить випускниці своєї кафедри, і на мене, випускницю університету, яка приймає у тебе свій диплом. І ти, друже, думаєш про тих, кому ще доведеться тиснути тобі руку у цих повних залах, і про тих, хто посміхатиметься тобі щиро, на відміну від мене. А я думаю про тих, кому не вдалося зібрати зали, про тих, хто пішов захищати «твоє» місто після другого чи третього курсу університетів Києва, Чернігова, Дніпра, Полтави і тих, кого поховали на алеях почесних громадян у Сумах, Одесі, Харкові й інших містах. І мені хочеться одягнути форму і стати з тобою по різні сторони барикад, і нарешті вирвати свою руку із твого рукостискання. Друже, мені гидко отримувати від тебе диплом. А ще я жалкую, що на випускному з універу ти не сказав мені нічого злого і не підколов мене і не образив, і не дав мені можливості сказати тобі правду… Ти проявив лицемірство, так як ти і звик… але ти посміхався мені, а я тобі ні. Бо я була в тебе вдома у військовій формі, друже, а ти у мене вдома не був, і не будеш ніколи…

Залишити коментар