Крик душі – “ПЛАЗМА”

21

Любуєшся плазмою в фойє першого корпусу і дивуєшся сюжетам, які одноманітно і постійно крутяться по колу: «ректор», «підтанцьовка», «делегації»… Нещирі посмішки частково перекриваються кадрами з історії авіації.

Дивишся і зачаровуєшся: візити, прийоми, рукостискання… Мимоволі подумки переносишся в Лондон Вікторіанської епохи. Ті ж самі мізансцени, костюмовані бали (а як можна всерйоз сприймати біолога-блазня в авіаційній формі? Не жартома ж одягнув! На клоунаду тягне!)

І дивуєшся: яким чином це пов’язується з призначенням університету, як це відбивається на навчальному процесі? У першому, адміністративному корпусі, практично не залишилось студентів. Замість аудиторій – шикарні кабінети. То на кого ж розраховані телезамальовки з життя видатного «авіатора» сучасності пана Ісаєнка? Навіть сюжети з історії авіації на цьому тлі виглядають як знущання. Зрозуміло, що в першому корпусі кого тільки не зустрінеш, окрім авіаторів. І педагоги, і держуправлінці, і мистецтвознавці, і філологи, і сільськогосподарники. Звичайно, і їх потрібно призвичаювати до авіації, бо на цій ниві вони зараз гроші отримують. Але на літак вони і в аеропорту подивляться, під час відряджень на ті ж авіаційні форуми. Ну й що, що їм це нецікаво, що вони цим не живуть? Потерплять за такі гроші!

Але ж і влаштовувати для них лікбез чи робфак, повертаючись у 20-ті роки минулого століття, не варто. Тоді це було для домогосподарок, робітників та селян. А зараз піднімати інтелектуальний рівень докторів та кандидатів наук з державного управління, педагогіки, філології, сільського господарства, які заполонили технічний авіаційний університет, не варто.

Усілякого непотребу назбирано лише заради працевлаштування на дуже пристойну зарплату! Бо нікому вони не потрібні, недолугі, ніде не могли голови прихилити, а тут «щастя привалило».

А плазму віддайте дітям, у гуртожиток. Тільки без «костюмованих», без лялькових  хххх

Стоїмо, дивимось, розмовляємо. Може, щось про студентів покажуть. Раптом повз нас пробігає (проноситься) істота атлетичної статури у кросівках на босу ногу, футболці й шортах!

Охоронець (людина у віці) на наше німе запитання показує пальцем вгору і зніяковіло тихесенько пояснює: «Студентів у такому вигляді ми зазвичай не пропускаємо. Але цьому можна, бо це Діма – бойфренд пані Рози  (в оригіналі – Розалінди Михайлівни) і за сумісництвом – директор спорткомплексу. Мабуть, сьогодні знову на роботі заночує!»

Очманіти!

Університет? Так!

P.S. По-людськи шкода пана Андрієвського. І машину з водієм-охоронцем дав («Inteco» це ж його фірма?), і прилаштував на хорошу «хлібну» роботу. А тут така дяка … Правду кажуть: «Можна проректора з Окружної на роботу взяти, але Окружну з проректора вибити ніяк не вдається!».

 

 


Залишити коментар