Крик душі “Cповідь випускниці ФМВ НАУ про недодекана Юру”

Вер.1.2020. / Коментарів: 14

Cповідь випускниці ФМВ НАУ про недодекана Юру.

voloshyn-yura-2-nau

Фотографи. Повна зала випускників. І я йду під оплески. Він хапає мене за руку і тисне її. І вся зала дивиться на нас.

– Ирина Витальевна, я так понимаю, вы из Мариуполя!? – Його усмішка не була такою широкою ніколи за весь той час, що я його зустрічала у коридорах університету. І мені ніяково. І все, що я намагаюся зробити – це вирвати у нього свій диплом… і свою руку.

– Ні, ні, я там… по роботі бувала…

– И как Вам город? Это же моя Родина! Я из Мариуполя!

І ти хочеш сказати: «Друже… Друже, я знаю!! Я могла зрозуміти, що ти із Маріуполя по тому, як ти не допустив мене до захисту диплома, дізнавшись, що я працюю на Азов. І по тому, що ти б ніяк не міг дізнатися про мої фото із Маріуполя, крім як помоніторивши мої сторінки в соцмережах через знайомих. Я знаю про те, що ти із Маріуполя по тому, як про тебе відгукуються твої колишні колеги, завдяки яким (і виключно завдяки яким!) мені не поставили трійку за диплом на 6 курсі університету, у якому я провчилася п’ять із половиною років на відмінно.

Друже, я пам’ятаю твоє місто. По словах Фішера «L200 – гроза і ненависть Маріуполя». Я пам’ятаю твоє місто по бабусі, яка в одній руці тримає руку онучки на прогулянці, а в іншій – «Балтику 9», а ще по Азовсталі, і його легендарних наливайках. А ще по тому, як людині без форми в супермаркетах «Портсіті» нізащо не продадуть «олію», а тільки «подсолнечное масло», а людині у формі продадуть і ще скажуть «дякую».

Мені сниться твоє місто. А ще частіше мені сниться, як я їду із нього. Як я востаннє від’їжджаю з Маріуполя вночі після посиденьок із друзями. Здається, до кінця не розуміючи, де я.

Ні, точніше я розуміла, але не відчувала на тактильному і чуттєвому рівні розподіл світів. За тою межею, яку встановили тисячі свідомостей чи, може, хтось третій, незримий, який наділяв людям Віру і посилав світло у їх душі, а тоді мішав їх і тасував між собою, пропускаючи невеликий згусток темряви. А може той Третій – це хтось цілком земний… із шкіряного кабінету, із Мерседеса…літака… із ностальгією за совком і з безмежною владою?

Я не знаю, і не хочу знати, бо у моєму світі все на своїх місцях. Але є речі, які вириваються із цього замкненого ідеологічного простору. Як того разу, по дорозі із Маріуполя. Як той таксист Дмитро, простий хлопець із місцевих, у простій футболці, за кермом Ланоса, такого ж Ланоса, як і в мого друга. І як тисячі інших Ланосів і «девяток», і побитих старих BMW.

І музика у нього така ж сама, як і в тисячі таксистів і просто тих, кому доводиться кермувати посеред ночі. Якась єдина з усього інформаційного простору радіо хвиля, і на ній із шипінням і хрипами можна розібрати Ріанну, Іглесіаса і Скрябіна. І такий самий запах. Ми погрожуємо нічній темряві фарами, ми проводжаємо поглядами поодинокі дерева на шляху до бази і боремося із сном і легким запамороченням від недавно випитого.

І ось ми четверо посеред донецької ночі, зараз по боках від нас біологічний вакуум, перед нами тиша і хрипи радіо. Ми вдягнуті у цивільний одяг: «донецький» водій, киянин, полтавчанка, грузин… об’єднані може спільним ворогом, а може і вороги між собою. І, намагаючись розібратися, як так вийшло, рахуючи зірки, жартуючи, говорячи, дивлячись у темряву i підлітаючи на ямах, через 20 хвилин ми приїдемо і переодягнемося у форму… і станемо по якусь із сторін барикад. Ми заявимо про те, ким ми є. Але поки ще можна закрити очі і, вдихаючи ніч і запах тисяч автівок, уявляти, що ти в Києві, Полтаві, Лохвиці, Львові, Тбілісі… Визнати, що ти на своїй землі, і головне, що ти із цими людьми, а значить – ти вдома.

І ось, після того, як я приїхала із Маріуполя, я зібрала повний зал. Ми з тобою, друже, зібрали цих людей, які зараз дивляться на нас. На тебе, який щось говорить випускниці своєї кафедри, і на мене, випускницю університету, яка приймає у тебе свій диплом. І ти, друже, думаєш про тих, кому ще доведеться тиснути тобі руку у цих повних залах, і про тих, хто посміхатиметься тобі щиро, на відміну від мене.

А я думаю про тих, кому не вдалося зібрати зали, про тих, хто пішов захищати «твоє» місто після другого чи третього курсу університетів Києва, Чернігова, Дніпра, Полтави і тих, кого поховали на алеях почесних громадян у Сумах, Одесі, Харкові й інших містах. І мені хочеться одягнути форму і стати з тобою по різні сторони барикад, і нарешті вирвати свою руку із твого рукостискання.

Друже, мені гидко отримувати від тебе диплом. А ще я жалкую, що на випускному з універу ти не сказав мені нічого злого і не підколов мене і не образив, і не дав мені можливості сказати тобі правду… Ти проявив лицемірство, так як ти і звик… але ти посміхався мені, а я тобі ні. Бо я була в тебе вдома у військовій формі, друже, а ти у мене вдома не був, і не будеш ніколи…


Коментарів 14 Додати коментар

Залишити коментар