“Людина-епоха”

Джерело: facebook.com

Жодного разу не писав некрологи. Цей жанр обмежувався лише короткими співчуттями чи інформацією з приводу смерті рідних, друзів, близьких, знайомих. Але сьогодні зроблю виняток, тому що став свідком не просто смерті, а повільного холоднокровного вбивства Вченого, Політика, Державного діяча.

14 жовтня не стало нашого колеги професора Валерія Миколайовича Шмарова. Відійшла у вічність людина-епоха, яка увібрала в себе усі прояви непростого часу відновлення і утвердження Незалежності. З його здобутками і помилками, перемогами і прорахунками. Але у новітній історії держави ім’я Валерія Шмарова завжди буде асоціюватися з найвідповідальнішим її періодом – першим десятиріччям, коли «з нуля» формувалися усі владні інституції.

44093868_531146170684112_9010722403528998912_n

Біографія Валерія Шмарова у відкритих джерелах викладена скупо. Детальніші відомості викладені лише з 1993 року, коли покійний був призначений віце-прем’єром з ВПК та міністром оборони. До того інформація про нього закрита, бо працював у «ящику».

Тоді нізвідки урядовцями не ставали. Повинна була бути причина, відповідна освіта, здобутки, професійний і життєвий досвід. Бо зараз це не є важливим. Працював ефективно, два ордени – Знак пошани (1976) і Трудового Червоного прапора (1988) тому підтвердження. Заслужив. Орденами тоді також бездумно не розкидалися. Тоді важко було їх «порішати». Зате сьогодні варто було б зробити ревізію і спокійно підчистити кількість нагороджених. І для людей радість, і для бюджету користь.

Валерій Шмаров – перший цивільний міністр оборони країни. Він першим перерозподілив функції між Генеральним штабом і міністерством. Він реформував ВПК і армію. Депутат Верховної ради ІІІ скликання. Президент «Укравіапрому». Генеральний директор Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення. Депутат Київської обласної ради. Член Президії Ради національної безпеки при Президентові України.

Це перелік лише основних посад, як обіймав Валерій Шмаров, на яких самовіддано працював на благо держави. Він закладав законодавчі та структурні підвалини цілих галузей, які свого часу складали обличчя України – космос, авіація, ракетобудуаання, наукоємні технології, озброєння, але про які ми зараз здебільшого говоримо лише в минулому часі та пишаємося винятково аграрними здобутками.

За сумлінну працю був нагороджений орденом «За заслуги» ІІ ступеня, Іменною вогнепальною зброєю (тоді рідкісна нагорода), Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки.

По досягненню пенсійного віку пішов передавати свої знання і вміння молоді. Довгий час очолював Аерокосмічний інститут Національного авіаційного університету. Доктор технічних наук, професор.

Це завдяки його енергії і зусиллям був реалізований проект «Державний музей авіації» – визнану у світі гордість держави. Він разом з колективом гідно представляв єдину авіаційну складову в університеті. Якщо і можна уявити собі образ еталонного авторитету в колективі університету, то це Шмаров.

Блискуча біографія, незаперечний авторитет в Україні та світі не захистили Валерія Миколайовича від дій випадкового пройдисвіта, на кар’єрному шляху якого він стояв. Закомплексованого невігласа, який невмотивовано здригався навіть при згадці про професора Шмарова, підтримка якого в університеті зашкалювала. Особливо напередодні виборів ректора, які Шмаров міг виграти вже у першому турі, він автоматично ставав небезпечним для «бажаного» міністерству кандидата. Шмарова потрібно було «прибрати».

Гасло «Кто был ничем, тот стает всем» – це не тільки про 1917. І через сто років його було взято на озброєння тими, хто, прийшовши до влади, вирішив, що має право забрати те, що йому не належить, підмінити закон «політичною доцільністю», нищити людські долі і безкарно грабувати.

Таким моральним тортурам з боку в.о. ректора НАУ Ісаєнка було піддано і Валерія Шмарова. Трудова книжка заслуженої людини з численними нагородами і заохоченнями на схилі літ була зіпсована записом «звільнений «по статті…». Немолодий уже професор вимушений був відчути на собі всі кола судового вітчизняного судочинства. Це супроводжувалося цинічними висловлюваннями керівника на кшталт «він втомився», «йому пора на відпочинок», чи коментарем головного юриста університету, мовляв, «Шмаров – учорашній день», «геть» і т. ін.

У свідомості нормальної людини не вкладається, що таке взагалі може відбутися у правовій державі. Але це сьогодні звичайна практика. Міністр освіти добре знала, що відбувається цинічне цькування, але не заступилася за колегу.

У якийсь момент Валерій Миколайович не відчув, як його організм не витримав стресу. Тяжка недуга завжди непомітна і підступна. Він захворів і поволі почав згасати. Але до останнього дня тримався мужньо. Не здався, бо володів, за влучним висловом Юлії Мостової, «пам’яттю металу», як справжній воїн.

На завтра будуть некрологи, співчуття. Одні правдиві, інші – «бо так треба». Але тисячі будуть сумувати щиро. І за Шмаровим, і за епохою.

 

“Не торопитесь жить – иначе многое не успеете ! ”
(В.Шмаров, 1993 г., Рим, Италия)


Залишити коментар