МІНІСТР ГРИНЕВИЧ ВБИВАЄ ІНТЕРНАТИ

Гру.14.2016. / 1 коментар

У 2015 році, після річного перебування Сергія Квіта на посаді міністра освіти і науки України, коли освітянам стала зрозумілою повна нікчемність очільника освітнього відомства, його «молода команда», з метою відволікти увагу громадськості від провалу «реформ» свого шефа, активізувала їх імітацію і запропонувала «реформувати» систему спеціалізованих навчальних закладів для дітей, які потребують соціальної допомоги та реабілітації.

Тобто вирішили вдарити по найбільш незахищеним та знедоленим, по тим, хто не може сам відповісти кривдникам в силу своїх обмежених можливостей, стану та статусу.

Нагадаємо, що створення зазначених навчальних закладів передбачено Законом України «Про освіту». Зокрема:

— для дітей, які не мають необхідних умов для виховання і навчання в сім’ї, створюються загальноосвітні школи-інтернати;

— для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, створюються школи-інтернати, дитячі будинки, в тому числі сімейного типу, з повним державним утриманням;

— для дітей, які потребують тривалого лікування, створюються дошкільні навчальні заклади, загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки; навчальні заняття з такими дітьми проводяться також у лікарнях, санаторіях, вдома;

— для осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах, створюються спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи, дитячі будинки, дошкільні та інші навчальні заклади з утриманням за рахунок держави;

— для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, створюються загальноосвітні школи і професійно-технічні училища соціальної реабілітації.

До інтернатних закладів приймаються діти категорій, зазначених вище, а також, відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», діти, розлучені із сім’єю. Не приймаються до інтернатних закладів діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, влаштовані у сімейні форми виховання (опіка, піклування, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу).

Зараз в Україні налічується 663 навчальні заклади інтернатного типу. У них виховуються 99915 дітей, на утримання яких держава виділяє серйозні суми. Зокрема, у 2015 році на утримання інтернатів було виділено 6 млрд. 400 тисяч гривен. Також 13351 дитина виховується у дитячих будинках сімейного типу та в прийомних сім’ях. З коштів, які виділяються на утримання інтернатів, у середньому, 13% витрачаються на харчування, 2% − на одяг, 1% − на лікування дітей.

У інтернатах працюють 67814 осіб з числа викладачів, адміністративного та молодшого обслуговуючого персоналу, технічних та медичних працівників, у тому числі, з вузькопрофільною медичною освітою (психіатри, логопеди, дефектологи тощо), яких катастрофічно не вистачає через специфічні, напружені умови праці та низьку заробітну плату.

Тема існування та функціонування навчальних закладів інтернатного типу не є новою. Дискусії щодо їх необхідності, умов та порядку функціонування йдуть уже давно як у нашій державі, так і за кордоном. Зокрема, дитячі правозахисники переконані, що виховання в інтернаті супроводжується порушенням прав дитини. Адже основоположним правом, яке закріплено у Конвенції ООН про права дитини, визнається те, що, для того, щоб дитина гармонійно та повноцінно розвивалася, їй необхідно зростати в сімейному середовищі, в атмосфері щастя, любові та розуміння. Той факт, що лише сім’я здатна створити умови для гармонійного та повноцінного розвитку дитини, є беззаперечним і не піддається сумніву.

Все це так. Дійсно, було б добре, щоб кожна дитина жила вдома з батьками (рідними чи з прийомними), отримувала освіту у звичайній загальноосвітній школі, спілкувалася з однолітками, всебічно розвивалася, не комплексувала через свої вади, якщо вони є. У розвинених країнах частка дітей з особливими потребами, які навчаються в інтернатах, значно менша, ніж в Україні. Зокрема, у Канаді лише 16% таких дітей навчаються в школах-інтернатах. Решта – в звичайних загальноосвітніх школах, де для них (увага!) створені всі умови (побутові, матеріально-технічні, навчальні, медичні тощо) з додатковим фінансуванням.

У чому полягала ідея команди Квіта щодо «реформування» навчальних закладів інтернатного типу? Було запропоновано закрити (на першому етапі – половину) інтернатів, а дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, а також дітей з певними відхиленнями в своєму розвитку перевести з них до звичайних загальноосвітніх шкіл або до сімейних форм виховання.

Цілком зрозуміло, що ні про яку турботу про знедолених дітей не йшлося. Адже реалізувати цю аморальну за своєю суттю ідею просто неможливо в умовах нерозвиненості в нашій країні, зокрема, системи сімейних форм виховання таких категорій дітей. Істинною причиною було лише прагнення скоротити державні витрати на їх утримання. Тим не менше саме цю ідею підхопила і почала втілювати в життя міністр Лілія Гриневич.

Це при тому, що за інформацією Інституту суспільно-економічних досліджень, сусідні з Україною країни виділяють на потреби своїх дітей до 4% ВВП, а Україна – лише 1,7% ВВП. Але й цього, виявляється, забагато, тому треба ще скоротити!

Наші, вітчизняні реалії свідчать, що через значне падіння життєвого рівня населення, погіршення криміногенної обстановки в умовах неоголошеної війни проти України зростає кількість так званих неблагополучних сімей, а також кількість дітей-сиріт та дітей, кинутих напризволяще своїми батьками. За останні роки в Україні, через падіння життєвого рівня населення, зростає і кількість дітей, яких батьки з числа малозабезпечених сімей відправляють в інтернати за власним бажанням.

До речі, за різними оцінками, внаслідок бойових дій на сході нашої держави вже загинуло від 68 до 500 дітей, наших, українських дітей, а від 176 до 500 були поранені. А у нас до цього часу, на жаль, немає ефективної системи захисту дітей, які отримали поранення.

Сьогодні, за інформацією державних органів статистики, в Україні налічується також понад 250 тисяч дітей-переселенців із зони бойових дій та окупованих територій, серед яких багато дітей-сиріт. Значна частка цих дітей отримали не лише фізичні, але й психічні та психологічні травми і тому потребують всебічної реабілітації, надати яку їм в умовах звичайної загальноосвітньої школи практично неможливо.

Чи замислюється шановна Лілія Михайлівна над тим, що, за оцінками експертів, лише декілька відсотків українських дітей з особливими потребами здатні навчатися поруч із здоровими дітьми у звичайних школах і чи знає вона, як там до них ставляться інші, здорові діти?

Хто буде здійснювати в звичайних загальноосвітніх школах реабілітацію та соціалізацію дітей з особливими потребами, якщо, навіть, в наших спеціалізованих школах-інтернатах не вистачає медичних працівників з вузькопрофільною медичною освітою (психіатрів, логопедів, дефектологів тощо)?

Чи знає Лілія Михайлівна, що перебування в школах-інтернатах для більшості їхніх вихованців є єдиною можливістю для триразового харчування, придбання одягу та взуття?

Чи був проведений прогностичний аналіз того, де опиняться вихованці ліквідованих інтернатів (в яких підворіттях та притонах?) і як вплине це на криміногенну обстановку в нашій країні?

Позитивні відповіді на поставлені вище запитання є малоймовірними.

Безумовно, перебування дітей в школах-інтернатах є нелегким, супроводжується багатьма проблемами. Найбільше це стосується дітей з особливими потребами. Через хвороби, певні фізичні або психічні проблеми, з якими вони з’явилися на цей світ, такі діти потрапляють до дитячих будинків- та шкіл-інтернатів, унаслідок чого, як правило, позбавлені ефективної соціалізації через відсутність спілкування із своїми здоровими однолітками. Тобто фактично наше суспільство як би карає їх за те, що вони народилися такими.

Усе це – дійсно так. Але неможна, образно кажучи, разом із брудною водою виплескувати і дитину. Реформу інтернатів категорично неможна розглядати лише шляхом їхнього закриття. Як один із варіантів, заклади інтернатного типу можна було б реорганізувати в соціальні центри підтримки сім’ї, центри матері і дитини, центри медико-соціальної адаптації, де діти могли б жити на повному соціальному самообслуговуванні за допомоги соціальних працівників, причому, під це повинні виділятися кошти.

І вже точно ніяка подібна реорганізація не повинна здійснюватися без погодження з територіальними громадами, без урахування їхньої думки. При цьому для дітей мають бути створені всі умови (побутові, матеріально-технічні, навчальні, медичні тощо), підкреслюємо, з обов’язковим додатковим фінансуванням, а не з його скороченням.

У якості прикладу непростої ситуації, пов’язаної із непродуманим закриттям закладів інтернатного типу, можна навести ту, що складається зараз в Закарпатській області. Відомо, що через географічні, соціально-економічні та інші обставини саме в цій області зосереджена чи не найбільша в Україні громада ромів. За радянських часів в обласному центрі Ужгороді функціонували навіть дві школи з повним викладанням ромською мовою.

Традиційно значний контингент будинків- та шкіл-інтернатів у цій області складається саме з дітей ромів, як правило, кинутих напризволяще своїми батьками, з певними проблемами у здров’ї. Куди підуть ці діти після закриття закладів, у яких вони зараз живуть, навчаються, перебуваючи на державному забезпеченні? Чи зможуть вони вчитися в звичайних школах, адже серед них є й діти з розумовими проблемами? І чим вони завинили перед суспільством, що їх можна фактично викинути на вулицю? Тільки тим, що народилися не в тих батьків? Відповідь очевидна, але, напевно, не для міністра Гриневич.

Напевно, пані Лілії, як міністру, слід було б знати думку голови Представництва ЮНІСЕФ в Україні Юкіе Мокуо: «Діти є найбільш цінним ресурсом, який має будь-яка країна. У той же час вони є найбільш незахищеними. Більше восьми мільйонів дітей, що живуть в Україні, потребують більшої уваги та кращого захисту».

Пані Лілії також корисно було б знати, що в нашій країні зараз гостро не вистачає педагогів інклюзивного навчання, медичних працівників з вузькопрофільною освітою (психіатрів, логопедів, дефектологів тощо), фахівців у сфері захисту прав дітей та роботи з ними та сім’ями на місцях.

Якщо ж одним з головних завдань реформування системи захисту дітей в нашій країні є, на думку Лілії Михайлівни, ліквідація інтернатів, то для цього спочатку треба хоча б, по-перше, дати максимум підтримки сім’ям, щоб вони не йшли на крайнощі і не віддавали до інтернатів своїх дітей, а по-друге, створити умови для максимально безболісного виведення дітей назад до сімей або до різноманітних сімейних форм виховання.

Але поки що все йде за давно відпрацьованою схемою: закрити, скоротити, заборонити. Ось такий «гарний» спадок у вигляді проекту вбивства закладів інтернатного типу, як зловісний оскал, залишив Сергій Квіт своїй наступниці Лілії Гриневич, яка з такою спритністю підхопила його як естафету і продовжує, не відчуваючи чужої болі, болі знедолених українських дітей.

Микола Поліщук, соціолог


Коментар 1 Додати коментар

  • Хліба з руки дитини не відбирають навіть собаки. Яке ж серце має ця жінка. Звикла до папірців. Не бачить людини. а тут не одна людина, а десятки тисяч обділених долею дітей. Це ж як пити сльози. Якби будь-яка проста жінка куска хліба сама не мала, то і в чужої дитини б не відібрала. А ця жирує і не схаменеться. Доки ж ми будемо терпіти, кого боїмося. с трашніше не буде – це точно.

Залишити коментар