Міністр Квіт і його гібридна війна проти освіти України

Глобальні геополітичні трансформації, які розпочалися на зламі 80-90-х років минулого століття, ще не завершилися. Урахування близьких і віддалених, як бажаних, так і небажаних, але потенційно можливих змін у східноєвропейському регіоні та поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої держави є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу та співробітництва на дво- та багатосторонній основі в рамках загальноєвропейського процесу, заходи з подолання політичної та економічної кризи, дотримання загальнолюдських фундаментальних цінностей.

Звичайно, коли говорять про загрози незалежності України, в основному згадують російський фактор. Справді, в Росії є найбільше тих сил, які б хотіли включити Україну до складу своєї імперії та вирішити таким чином певні власні проблеми. Однак сьогодні міжнародне становище та можливості Росії такі, що здійснити приєднання України грубою силою нереально. Тому Росія діє в кількох напрямках, які б ослабили спроможність України до опору, зробили б Київ більше економічно залежним від Москви та створили сприятливі умови для аншлюсу, якби така нагода трапилася. Саме тому Кремль зацікавлений у консервації протистояння Схід-Захід, оскільки в такому випадку він має можливість як би стати над конфліктом і просувати власні інтереси під виглядом арбітра.

Інші сусіди України (Польща, Угорщина, Румунія тощо), хоча й намагаються просунути свої інтереси в українському політичному просторі, однак їхні спроби є значно менш масштабними. Ці сусіди діють проти нашої держави на інформаційному фронті з метою збереження та розширення своїх впливів. Деякі дії цих сусідів у інформаційній боротьбі можна розцінювати як спробу залишити відкритими в майбутньому можливості претендувати на частину української території та ресурсів.

Окремим питанням є загрози Україні, які створюють Європейський Союз у цілому та США. Специфіка цих загроз полягає в тому, що вони, по-перше, в корені відмінні від загроз із боку Росії, по-друге, вони діятимуть при будь-якому розвитку конфлікту з Росією, а нейтралізованими ці загрози можуть бути переважно внутрішніми українськими діями.

Йдеться про значний відтік українського генофонду до країн ЄС та США. Це для них – великий здобуток, оскільки отримують активне, дієздатне, переважно, молоде та освічене населення, завдяки якому вони в майбутньому розраховують покращити не лише матеріальний добробут, технології, але й генетичний стан своїх націй. Для цього у всіх цих країнах розроблені та діють спеціальні програми залучення талановитих молодих людей, що свідчить про державний підхід до справи.

Ті люди, які в розквіті сил виїхали з України розбудовувати економіки інших держав, зробили це тому, що українська влада не змогла створити в Україні сприятливі умови для реалізації їхніх можливостей і талантів. Причому зовсім не обов’язково йдеться про матеріальні можливості. Рівень забюрократизованості що в освіті, що в науці, що в дозвільних процедурах для малого підприємництва такий, що відштовхує багатьох людей, не дає їм можливості розкритись. Як наслідок, держава сама виштовхує людей, які мали б збільшувати її потенціал, за кордон. Найгірше, що значна частина цього генетичного фонду української нації вже ніколи не повернеться додому і буде укріплювати успішніші нації, керівники яких краще розуміють суспільні процеси, що відбуваються у світі.

Отже, корінь внутрішньої стійкості нації зовнішнім та внутрішнім загрозам і в минулому, і в сучасному, і в майбутньому світі – всередині самої нації. Як ми зможемо зорганізувати суспільство, так воно й буде спроможне відповідати на виклики сучасності. Причому, в умовах інформаційного суспільства ця відповідальність лягає на кожного, хто в змозі зрозуміти суть проблем та знайти своє місце у цій вічній боротьбі.

Протягом останніх років у світі значного поширення набуло поняття «гібридна війна». Гібридна війна – це не новий, але зараз дуже актуальний вид війни, яка ведеться не стільки танками, гарматами та літаками, скільки силами політичної пропаганди, дезінформації, економічного та фінансового тиску на противника. Гібридна війна включає також підривну діяльність спецслужб на території противника та різноманітні техніки спотворення інформації. Сам термін «гібридний» означає в даному контексті використання відразу декількох важелів впливу на противника, серед яких бойові дії можуть становити хоча і важливу, але всього лише частку всіх дій.

Начальник Генштабу, перший заступник Міністра оборони РФ генерал армії Валерій Герасимов ще до анексії Криму і війни на сході України описав на конференції в Академії військових наук у січні 2013 року сучасну тактику боротьби так: «Акцент зсунувся на використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невоєнних заходів поруч із застосуванням протестного потенціалу місцевого населення. Все це повинно супроводжуватися прихованими військовими операціями, наприклад, методами інформаційної війни та задіюванням спецназу».

Глибока політична та соціально-економічна криза в нашій державі «розхитує» її незалежність, унаслідок чого Україна стоїть на порозі свого реального перетворення з активного суб’єкта міжнародних відносин в їх звичайний об’єкт з усіма наслідками, які з цього випливають. Зокрема, стає все більш загрозливим повний перехід до зовнішнього управління не лише фінансовою, економічною, але й політичною складовою функціонування нашої держави.

Причому, Україна стала місцем боротьби між собою не лише «великих держав», зокрема, Росії та США. Як було показано вище, у гібридну війну проти нас все більше втягуються, переслідуючи свої власні інтереси, інші держави, які претендують на роль так званих регіональних лідерів. У цих умовах, коли гібридна війна проти нашої держави ведеться з усіх флангів, протистояти їй можна, лише проводячи грамотну, дійсно державницьку як зовнішню, так і внутрішню політику за всіма напрямками.

Особливе місце в цій політиці займає освіта. Наш видатний співвітчизник Костянтин Ушинський ще у середині ХІХ століття привертав увагу можновладців, що «саме облаштування освіти, а не судова чи, навіть, не земельна реформа є найміцнішим та найнадійнішим фундаментом держави».

Проте, як вже неодноразово зазначали аналітики освітніх проблем, складається стійке враження, що в нашій державі опрацьовуються нові технології гібридної війни, спрямованої проти українського народу, які передбачають знищення, вбивство вітчизняної освіти, в першу чергу, її державної складової. Складається враження, що Сергій Квіт протягом двох років перебування в кріслі Міністра освіти і науки активно виконував чиєсь замовлення з метою «добити» українську освіту, яка, попри всі проблеми, продовжує бути саме одним із фундаментів нашої держави.

Переконливим свідченням цього твердження є те, що протягом двох років відбувалася імітація освітніх реформ, а сам Міністр Квіт став уособленням некомпетентності, беззаконня та корупції в освіті. Цілком очевидно, що треба було не займатись популізмом на майданній хвилі, а в якості дуже важливого першого кроку розробити дієву концепцію розвитку вітчизняної освіти на найближчі, скажімо, десять років, обговорити її попередньо з освітянською спільнотою, з дослідниками освітніх проблем і прийняти в установленому порядку. І лише після цього розробляти необхідну нормативно-правову базу для всіх її видів, причому, починаючи від дошкільної освіти і завершуючи вищою, але аж ніяк не навпаки.

 55_479

Зрозуміло, що це – серйозна аналітична, інтелектуальна робота. І виконувати її повинні професіонали, які мають відповідний досвід теоретичної та практичної освітянської діяльності і розуміння всіх освітніх процесів. Але Міністр Квіт вирішив, що «двигуном прогресу» в українській освіті має бути «молода команда», яка складається з випускників Києво-Могилянської академії. І результат не забарився.

Презентована з «помпою» «Концепція розвитку освіти на 2015-2025 роки», розроблена під патронатом Міністра Квіта та Першого заступника Міністра Совсун так званою Стратегічною дорадчою групою «Освіта» при МОН, як виявилося, становила собою звичайнісіньку компіляцію висмикнутих з освітніх систем різних країн варіантів підходів до їх функціонування, не враховувала вітчизняні реалії і тому не була сприйнята ані фахівцями, ані освітянською спільнотою та відторгнута.

І ось в умовах відсутності концепції розвитку освіти як такої спочатку приймається Закон «Про вищу освіту», а вже потім з’являється проект базового Закону «Про освіту», розроблений все тими ж «фахівцями», що й розробляли горезвісну «Концепцію розвитку освіти на 2015-2025 роки». Про якість підготовки проекту Закону «Про освіту» говорить той факт, що він був двічі відправлений на доопрацювання після обговорення на профільному Комітеті Верховної Ради. Адже його прийняття та практична реалізація поставили б під знак запитання не лише якість освіти, але й саму можливість забезпечення її доступності для різних верств населення, викликали б поглиблення освітньої нерівності дітей, тому що доступ до освіти був би ще більш залежним від фінансових можливостей батьків, ніж зараз. Малоймовірно, за таких умов, що навіть талановиті діти із малозабезпечених сімей мали б перспективу щодо вступу, скажімо, до університету в Києві.

Складається враження, що Міністр Квіт прагнув, щоб в Україні зі шкіл та з вищих навчальних закладів виходили не високорозвинені особистості, а манкурти – бездушні рабські створіння з мінімальними освітніми, культурними та іншими запитами, котрі не цікавилися б нічим і були б здатними виконувати лише визначені господарем основні найпростіші функції з повною залежністю від цього господаря.

А може це і було метою освітніх псевдореформ Міністра Квіта? Адже зовнішній менеджмент економіки нашої держави, її фінансового сегменту, які перебувають в стані глибокої кризи, явно не зацікавлений в такій кількості освічених, висококваліфікованих фахівців, зокрема, фахівців з вищою освітою, яких готують зараз українські вищі навчальні заклади. Бо освіченими людьми важко маніпулювати.

З погляду ж на те, що Україна стрімко перетворюється в сировинний придаток, у першу чергу, країн Євросоюзу, сировинні та переробні виробництва з їх трудомісткими та, як правило, екологічно «брудними» технологіями і низькооплачуваною працею, потребують великої кількості працівників, переважно, з невисоким рівнем освіти та кваліфікації. Ймовірно, саме таке майбутнє для українських дітей і запланував Міністр Квіт разом із своїми роботодавцями.

 Квитуня

Певною ознакою справедливості цієї думки є той факт, що протягом останнього року Міністерство Квіта значно активізувало свою діяльність щодо неприхованої реклами закордонних вищих навчальних закладів серед українських школярів старших класів та студентів.

Зокрема, 14-16 квітня 2016 року столицю України відвідають представники кількох десятків вищих та інших навчальних закладів Польщі та польських освітніх агентств, які презентуватимуть випускникам шкіл, студентам та їх батькам можливості здобуття освіти у сусідній державі. Як відомо, цю країну для здобуття освіти та продовження кар’єри щороку обирає все більша кількість студентів з України. Упродовж останніх двох років саме українські студенти стали найбільшою освітньою діаспорою Польщі.

Причому, що цікаво, ці презентації – не реклама програм академічної мобільності, що цілком було б зрозуміло, а саме реклама щодо вступу на навчання. Тобто Міністр Квіт спонукає виїзд на навчання у закордонних навчальних закладах, будемо відвертими, не гірших учнів шкіл та студентів з України, одночасно руйнуючи вітчизняну освіту.

Ми не закликаємо створити чергову «залізну завісу». Все рівно гроші і капітал, у тому числі, інтелектуальний, рухаються і будуть рухатися туди, де створені кращі умови. Але не ціною ж свідомого руйнування української освіти! Що буде в «сухому залишку» за освітньою політикою, яку втілював у життя Сергій Квіт, зрозуміло: Україна, у випадку продовження цієї політики, все більше буде перетворюватися в убогу, маргінальну, з напівколоніальним статусом, державу.

Тому наша держава потребує системи організації освіти, відмінної від системи Квіта, яка була за своєю суттю спрямована на фактичну «дебілізацію» української молоді.

Дослідники освітніх проблем небезпідставно вказують, що нове керівництво Міністерства освіти і науки повинно: мати стратегічне бачення майбутнього української освіти; сформулювати стратегічні завдання освітніх реформ; відмовитися від вибіркового та неправомірного втручання в життя навчальних закладів; сприяти наданню реальної автономії навчальним закладам; здійснювати реальну співпрацю з громадськістю, з дійсно незалежними освітніми експертами і, нарешті, брати на себе та нести пряму відповідальність за наслідки своєї діяльності чи бездіяльності.

Олекса Бородянський, політолог


Залишити коментар