Наказ – не спати!

45215

Зустріч «ректора» Ісаєнка з завідувачами кафедр НАУ залишила на душі відверто неприємний осад. Незрозуміло було, навіщо нас зібрали і, головне, про що йшлася мова. Оратор затинався, бубнів щось собі під ніс, не орієнтуючись, кому і навіщо повторює банальні істини. Присутні зніяковіло переглядалися: «Про що це він? Ми ж не діти!»

Закінчилося це дійство пропозицією зробити такі зустрічі традиційними… Моя сусідка, філолог, сприйняла це як погрозу: невже цей жах буде мати продовження? І згадала, у зв’язку з цим, один повчальний епізод із нашого спільного студентського життя.

На факультеті іноземних мов, де вона навчалася, викладається предмет «Методика навчання іноземних мов». Предмет важливий. В рамках його навчального курсу розглядаються як нові, так і старі (іноді дореволюційні методики). Так, у другій половині ХІХ століття у Європі шаленої популярності набула книга професора Г.Оллендорфа «Метода профессора Г.Оллендорфа выучиться правильно читать, писать и говорить на немецком языке в шесть месяцев». В основі цієї методики було заучування діалогів між двома співрозмовниками, а потім, взявши ці діалоги за зразок, складати свої.

1

Ці діалоги виглядали приблизно так:

Вопрос. Видели ли вы нож моего дяди?

Ответ. Да, я видел нож вашего дяди на скамейке в саду моей тетки, которая вчера съела одно яблоко.

 

Вопрос. Говорит ли ваш старший брат по-французски?

Ответ. Мой старший брат не говорит по-французски, но у него есть перочинный нож.

 

Вопрос. Говорите ли вы по-английски?

Ответ. Нет, я не говорю по-английски, но я умею играть на флейте!

2

У сучасному літературознавстві є такий термін «проза абсурду».  Граматично речення побудовані правильно, за всіма правилами, а от зміст… Так от, діалоги професора Г. Оллендорфа – їх яскравий зразок. Скидається на те, що пан Ісаєнко, який Регулювала «рух» у залі людина, яка явно пройшла багате комуністичне партійне життя. «Совок» у всьому. І в підібраних виступаючих статистах, які мимоволі перетворювали свої виступи на кафедральні звіти. І в безальтернативності тематики виступів та зацикленості на особі Ісаєнка. Виступаючим було явно незручно, незатишно, а подекуди й соромно. Але куди подінешся, збори партактиву ж… Лише один наважився зачепити актуальну проблему для кафедри, але своє, наболіле, був змушений забрати з собою. Бо головуючий, зібравши завідувачів кафедр – про життя кафедри явно нічого не знав.

Я колись із задоволенням (підкреслюю: із задоволенням) прочитала інтерв’ю колишнього посла Росії в Україні В. Чорномирдіна в літературній обробці відомого поета і редактора газети І. Іртеньєва, незважаючи на те, що воно було абсолютно не структурованим, хаотичним. Але зрозумілим і людяним, бо в ньому була думка. Наводжу його цілком, в оригіналі
Нашему постоянному автору Игорю Иртеньеву удалось записать тайную стенограмму выступления Виктора Степановича Черномырдина по поводу назначения его на должность Чрезвычайного и полномочного посла России в Республике Украина. Публикуем без сокращений.

Хочу глубоко поблагодарить за выраженное доверие по поводу назначить меня послом на нашего соседского брата Республика Украина. Надеюсь и дальше укрепить надежную двустороннюю связь, которую давно кое-кому пора наладить, а не так чтобы… И хорошо, что есть… А то взяли моду, кому не лень, и каждый еще и больше норовит… А раньше где были? Когда думать было надо, а не резать сплеча семь раз… А сейчас спохватились, забегали. И все сзади оказались. В самом глубоком смысле. А Черномырдин предупреждал. И не просто, а не просто… Потому что знал и видел, как в воду. И что? Да ничего. А у нас ведь как? Сегодня ничего, завтра ничего, а потом спохватились – и вчера, оказывается, ничего. И с кого спросить, я вас спрашиваю? Эти там, те тут, а тех до сих пор никто ни разу… А они, вот они где уже у меня. А народ, он ведь все чувствует. И украинский, может, еще лучше других.

И не надо: Черномырдин то, Черномырдин сё. Черномырдин никогда и нигде, а всегда и везде… И всем. И когда надо было, пять лет бессменно, между прочим, а не то что… А эти, которые больше всех, где они? Сказал бы, этими вот, как говорится, руками. И до сих пор, и всегда буду, есть и был… Хотя иной раз бываю.
Но сейчас не об этом надо думать. Сейчас надо всем вместе. У нас ведь все общее. И судьба, и труба, и песни. Да, трудно, да, плохо, но мы-то здесь. Потому что это наш дом. И Россия, и Украина, как ни назови. А кто кому должен, тут еще надо разобраться. Потому что все всем должны. Мы тут с Леонид Данилычем даже считать не начали, а уже сбились. Но мы подсчитаем, и тогда все узнают. И мы в первую очередь. А если кто слишком умный, пусть сам считает, а мы потом проверим. И доложим, куда попало.

Теперь что касается спорных вопросов. Вопросы есть, спора нету. То есть спор есть, вопроса нету. Значит, надо решать. И не так, с налету, а на трезвую голову. Нас ведь тут полтораста миллионов. И вас пятьдесят. И если каждый начнет, что тогда? Двести… Это ведь учитывать надо. А в Китае вообще полтора миллиарда. Ну и куда их всех? Правильно Тарапунька Пушкину писал: “Як умру, то поховайте на Украйне милой…” А это еще когда было. И вот с тех самых пор кому-то чешется.
Насчет перспектив хочу сказать. Это на сегодня самое важное. И не важно, Черномырдин или кто… Да кто бы ни был. Потому что, когда мы с Гором комиссию создавали, все были, но не сразу. Комиссия уже потом появилась… В процессе создания. И работа там продолжается до сих пор, но уже с обратной перспективой, на новом качественном уровне. Нужно вперед смотреть, а не под ногами путаться, людей от дела отрывать. Зачем нам все это? Особенно сегодня, когда во всем мире все уже давно, кроме нас.

Только мы да эти… не хочется называть здесь… Да над нами смеются уже все. И правильно, и поделом. Но мы докажем и уже доказали. Потому что можем. Потому что должны. А раз должны, значит, надо.
И на этом я бы хотел… И хочу… И буду хотеть.

Я, як філолог, прочитавши вперше, з усмішкою пожартувала. Мовляв, людина, не вміючи говорити (точніше – виступати), все ж таки чудово доносить свою думку до інших.

Чому я це згадала? Та тому, що мені дуже кортіло піднятися і запитати у пана Ісаєнка: «Про що це ви і до чого? Невже потреба покрасуватися перевищує у вас здоровий глузд?» Але не наважилася. Бо відразу ж виникли б запитання про базову освіту, освіту взагалі і виховання…

Ну не може освічена людина вилізти на трибуну, поговорити ні про що, відібравши час у людей, в яких і своїх проблем вистачає – і навіть не вибачитись…

P.S.  Готуйтеся, колеги.  «Такі» зустрічі будуть традиційними. Пан Ісаєнко якраз із тих людей, які свої погрози звикли виконувати. Отак би з обіцянками…

До речі, мені, як філологу, кинулася в очі одна недоречність в структурі оголошення про зустріч:

«Зустріч ректораНаціонального авіаційного університету проф.. Ісаєнка В.М. із завідуючими кафедр вищого навчального закладу».

Симптоматично, що возвеличивши себе, в своїх же очах, водночас відірвав (дистанціював) нас, грішних, від себе…

Іноді навіть дурість і непорядність стають в нагоді.

Пане Андрієвський! Можливо, ви ще не усвідомлюєте, що неправдою життя не пройдеш. Але підтримуючи морального «карлика» Ісаєнка, проштовхуючи «біолога» в авіаційний університет лише задля того, щоб отримати певні преференції, ви підставляєте і правлячу партію, і себе особисто. Люди ж бачили, до чого призводить ваші і ваших однопартійців дії в нашому університеті. Голосували не «за», а «проти». Лише б вичистити стайню.

Не завантажуючи себе міфологізмами, звернемося до дилеми: чи я – чи люди. Залишайтеся з людьми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Залишити коментар