Сергій Квіт – «батько» української національної ідеї

Лип.1.2016. / Коментарів: 6

Для історії молодої держави варто нам, сучасникам, пильно відстежувати все, що в час її творення пережило суспільство в усіх його галузях і ділянках. Освіта в цьому контексті – одна  найважливіших складових. В переломних часах з’являються особливо цікаві типи і характери, про яких навіть писали книги. Це коли йшлося про особливо спритних.

Щось таке трапилося з українською освітою, про що без брому навряд  чи зважиться хтось розповідати. «Все это было бы смешно…». З’явився міністр – реклама, перед яким хай відпочиває персонаж Гоголя Хлєстаков.

Придивитися до цього екземпляра спонукали його дії – дивно неадекватні, часто без меж нахабні й немудрі. Погодьтеся, не кожен  має сміливість подарувати цілий університет своїм близьким і кумам, інший – віддати заступниці, а та – також своїм на поталу, а одночасно одним розчерком пера закрити ще дві сотні. Отож, придивімося ближче.

Доктор невідомо яких наук і дисертації невідомо про що. В одних джерелах – журналіст, в інших філолог, в одних викладач герменевтики, в інших – доктор філософії Українського вільного університету в Мюнхені. В багатьох джерелах ще розповідає про себе як про викладача кількох університетів Європи, Америки, Англії  (Про  Австралію не скажемо – нема відомостей, може, через скромність не згадав). Одночасно там вивчав досвід, заключав договори, бо знав, що має завдання державної ваги рятувати українську освіту.

543487

Всі нагороди, які за цей час встиг заробити –  не перелічуємо – більше, ніж у пересічного академіка. Правда, часто змішуються нагороди, премії, стипендії. Що там простота розуміється, де стипендія Фулбрайта, а де нагорода, де грант від Фонду Сороса, а де нагорода. Це вже будуть історики вивчати. Можна «запросто» назви медалей переплутати. І не визнати, що нагорода від Президента – з жалості, чи до «золотого ювілею», як годиться, щоб не гірко було з ганьбою бути міністру вигнаним. а ще в свої позаштатні радники записати.

Легенди ходять, як став міністром. Кажуть, у лютому 1914 до Міністерства увірвалася, чи вломилася група студентів університету  Києво-Могилянська академія (про крики ганьба!», «геть!», «слава!» не скажемо, але гасла на папері були: – Квіта в міністри – або…освіта України в небезпеці. Що ще було –  не відомо, певно, не вистачило фантазії у організатора акції  – ректора Могилянки Квіта.

Так, це були його студенти, хоча для преси були представлені як члени Асоціації студентського самоврядування на чолі з президентом Єлизаветою Щепетильниковою. Вони, виявляється, прийшли влаштовувати  «смотрини» кандидатам у міністри освіти. Знаємо, що це були люди дуже поважні. Але ніби ті кандидати, як школярі чи дівчата на танцях, смирно стояли під стіною і покірно чекали своєї долі. «Чи справді так було, чи, може, хто збрехав (хто ворогів не мав!)». А ми відсилаємо читачів до статті «КВІТуча брехня міністра КВІТА» у «Волинській газеті від 21.04.2016 р. (№ 16). Дико – але спрацювало! А потім хоч співай: «Пане сотник, що ся стало, що в нас грошей дуже мало», або: «За чиї ж ви гроші пили і… любили» – словом – як у воду дивився січовик Клим Гутковський, коли цю пісню творив, геніальну до речі, і премій (грантів) за це, на жаль, не отримав.

Не будемо запевняти, чи звучали там такі поважні аргументи на користь Квіта як: «…неодноразово виступав перед протестувальниками (на Майдані!) з лекціями про стратегії розвитку вітчизняної освіти та науки, про досвід європейських країн у цих галузях. .. Школа бізнесу Могилянки, яку очолював Квіт, організувала роботу відкритого університету Майдану, який перетворився на справжній інтелектуальний майданчик для обговорення стратегій розбудови країни. Далі ще глибше:  С.Квіту доведеться піднімати освіту і науку  у надзвичайно складних умовах».  Мабуть, не було цього на «Смотринах», бо стаття, де ця ахінея написана, вийшла аж у лютому 2016 року, коли вже міністр «ішов на посадку». А ще там ішлося про самостійність, не корумпованість (не окремо?), європейськість, менеджментські навики і т д., і т.п. Написала це дехто Оксана Онищенко оглядач відділу освіти та науки (ZN.UA «Освіта України»). Не зрозуміло, чому не дали  міністрові цього здійснити. Засудив  би «до розстрілу без суда і слєдствія» або подарував комусь  ще кілька університетів. а так лише один  НАУ, Харківський і ще зо дві сотні.  Дніпропетровський уже навздогін – за підписом: т.в.о. міністра освіти Совсун І.Р.

Такі «шедеври» діяльності Квіта змусили ближче розглянути одіозну (так любив називати Квіт свого попередника) постать міністра Квіта. Не для помсти «за сподіяне», а для застороги на майбутнє, бо Майдан «розворушив» кубло, а на суспільну поверхню виплило ой скільки квітів-окозмилювачів, дешевих аферистів, які «спекульнули» на крові полеглих.

Шедеври газетного мислення на тлі наявних (якби ж не кримінальних) дурниць, які чинив дисертант на посаді міністра, викликали інтерес до його неординарної особи. Захотілося дізнатися, де ростуть такі квіти і хто їх виростив.

Sergey-Kvit-624x312

По-перше, і головне для такої vip-персони і нашої цікавості – освіта. Глянули – і жахнулися. Та це ж справжній спринтер від науки і новітній герой, вартий пера Ільфа і Петрова. Почнемо з : «аб ово»- документів.

Рідко вказане в документах, що в 1985 вступив на підготовче відділення Національного університету ім. Тараса Шевченка. В жодному не сказано, що за пільгами, як звільненому від служби в армії. Такі пільги були і для вступу без підготовчого, але треба було хоч на «трійку» скласти екзамени. Не вийшло. Для випускника львівської школи №17 – мало сказати «дивно». То ж не якась там Зачепилівка. Нема чіткості, а суцільне словоблудство і «замітання слідів». Мало б бути – Національний університет ім. Тараса Шевченка. Натомість де-не-де чомусь вказано: Закінчив Києво-Могилянську академію. Називати так дивно вуз, ректором якого мав стати – то справді дивно.

Щодо місця роботи – різні записи в різних джерелах. 1991р. В одному  – Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В іншому місці – журнал «Слово і час». Що далі – то більша плутанина. 1996-2000 викладач на кафедрі історії української літератури і журналістики КНУ. Як бачимо, називати посаду (асистент), дисципліну  чи хоч правильну назву місця роботи подавати – не обов’язково. В 1997 – захищено кандидатську дисертацію (http://cheloveknauka.com/literaturno-kriticheskaya-i-zhurnalistskaya-deyatelnost-mihaila-rudnitskogo-v-ukrainskoy-periodike-10-30-h-godov).  А далі протиріччя:

а)  В 2001 очолив Києво-Могилянську школу журналістики;  б) доктор філософії Вільного українського університету в Мюнхені; в) декан факультету соціальних наук і соціальних технологій, керівник магістерської програми з журналістики. І це все щодо одного періоду. Але чому доктор філології весь час претендує бути саме журналістом – це вже секрет самого доктора; г) директор Національного університету Києво-Могилянська академія (?);  д) Вконтакте – ще цікавіше. В розділі образование сказано коротко: окончил НаУКМА. Є і таке: «…коли я навчався в Вільному українському університеті. Є і такі записи: доктор філософії Вільного українського університету. Ще деінде, що саме там захищав докторську з філософії (інваріант – магістерську тезу і PhD, ще інваріант – реферат). Закінчувати Національний університет ім. Шевченка, де починав з підготовчого – не так престижно, як НаУКМА чи ВУАН. «Пыль в глаза» суцільна і непроглядна.

В іншому випадку за розділом освіта написано «коротко і ясно»: Інститут журналістики КНУ – 1991 р. І  скрізь звучить слово «журналістика», навіть філософія, герменевтика, яке повторює, як мантру, –  кандидат і доктор з української філології. Очевидно, в часи Януковича було непрестижним бути українським філологом.

А ще, тодішній міністр освіти був матрикулованим істориком – випускником Національного університету ім. Шевченка. Вступив туди, гадаємо, не через підготовче відділення. Правда, ставши міністром, Квіт наказав перевірити, де кафедри журналістики очолюють не журналісти і – «ату!». Сам же кандидатську з української філології (хоча й гриф спеціальності вказаний «журналістика»)  захищав на кафедрі журналістики, яку на той час очолював доктор філологічних наук. Докторську – також з філології. Отакий непослідовний, ну чисто тобі донцовський клон. Аналізуючи теми кандидатської та докторської екс-міністра, важко второпати де філологія, а де журналістика. А де й літературна критика, яка завжди тяжіла до теорії літератури, а не журналістської творчості.

Складається враження, що старші, розумні, досвідчені та справді авторитетні колеги з Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Микола Жулинський, Віталій Дончик та Вячеслав Брюховецький вирішили «остєпєніть» випускника журфаку Сергія Квіта, придумали нашвидкуруч теми «окололітературні та околожурналістські» і за 3 роки захистили і кандидатську, і докторську звичайного співробітника журналу «Слово і час» того ж Інституту літератури. Яку мету переслідували – важко сказати. Мабуть, потрібні були надійні кадри для геніального проекту – НаУКМА.

Але чи знали достойні вчені та організатори науки, що викохають такого монстра і на свою голову, і на голову усієї вітчизняної освіти? А воно ось таким боком і вилізло через довгих 20 років.

Щодо професії теж дуже багато «напустив туману» пан Квіт: доктор філософських наук, доктор філологічних наук, герменевт? Це офіційно, на сайті. Так і кортить спитати, «Хто ви, доктор Зорге?» У переліку  «хто є хто в науці» (не забув і туди себе подати) коротко – академік, доктор філології, але із заувагою:  «Відомий учений         у галузі філософії, масової комунікації, герменевтики, відомий громадський діяч».

За короткий час встиг отримати «спринтер від науки і журналістики» аж 8 престижних премій: Журналу «Світовид»; спілки письменників (Благовіст); Фундації Вільного українського університету; програми Фулбрайта (премію?); інституту Кеннана. Німецька служба академічних обмінів і т.п..

Що тут премії, а що стипендії чи щось інше, де просто «здесь был Серега и отметился». Дата. Все. За що  отримані премії – тим більше «замнем для ясности». Про публікації – в такому ж дусі та стилі. В одних джерелах – 70 публікацій з літературознавства, літературної критики, політики та ідеології  українського націоналізму – в інших джерелах понад 100 з припискою: а також авторських монографій та книжок (zic!).

Список публікацій виглядає ще більш неясно. Що за «опус», де опублікований і коли – що кому до того? Можна дати одну книжку, а решта теж буде сприйнята, як книги. Або просто написати, замість назви публікації – назву установи, де працюєш. Або коротко і ясно –  «журнальна публікація». Правда, не названа «головна» робота – «Час» дешевого клоуна». Слово «клоун», очевидно, вжите як «підсвідоме». Ним, як стверджує пан Квіт, керувався в своїй ідеології націоналізму Донцов. Скоро самого Квіта стали називати випускником циркового училища за обмани, маніпуляції та незаконні накази, які вже переросли всі можливі межі дозволеного.

«Час дешевого клоуна» написана як висміювання Дмитра Табачника. Проти нього був скерований гнів Сергія Мироновича. Він вже тоді підсвідомо (чи свідомо) позиціонував себе як опонент одіозному Табачнику. І можливий наступник у випадку зміни влади. А чому ні? Доктор, професор, ректор університету, який діяв за нормативно-правовою базою поза межами існуючої. Від цього і конфлікт між Квітом і Табачником, який вміло скеровувався С.Квітом в ідеологічно-національну площину з метою підтримки широкої громадськості. Бо мало хто знав, що Могилянка не визнавала правил, за якими діяли всі інші університети держави. Вміло також користався з відвертої українофобської позиції Дмитра Табачника. І коли конфлікт дійшов апогею, у нього втрутився В.Янукович, але на боці… Квіта. За підписаний С.Квітом лист української інтелігенції на підтримку «реформ» Віктора Януковича. Все дуже просто та зручно: і з Табачником праведну війну вести, і з Януковичем дружити.

Але дисертанту Квіту можна говорити про те, що його робота «суб’єктивна» (наукова, докторська – суб’єктивна?), водночас в такому суб’єктивізмові він відмовляє усім іншим.

Співавтори книжки про Дмитра Табачника, безумовно, керувалися справжнім болем за українську освіту, а не дешевим піаром, який водив думкою і намірами Квіта – майбутнього герменевта і клоуна від освіти і освіченості. Час довів, що вітчизняна освіта, яка пережила одного клоуна, вимушена була пережити ще одного. Не дай їй Бог пережити третього!

У відгуках про цю одіозну книжку була одна дуже делікатна порада читачки саме до Квіта звернена. Радить вона займатися не дрібними «укусами», а ділом. Дбати про розбудову НаУКМА і свій професіоналізм. Приєднуємося до читачки. Справді, «бідно» виглядав Квіт, наприклад на презентації своєї монографії про Донцова. В дискусії з професором Зайцевим, очевидно, припертий до стіни професіоналом-філософом, сказав  у своєму незрозумілому антистилі-бурмотінні  щось таке на зразок, що в його «дисертації-книжці» нема строгої (sic!!!) методології, тому вона у міру суб’єктивна. Хто дозволив суб’єктивізм у науковому дослідженні –  це вже секрет дисертанта. Такі речі навіть у публіцистичних статтях (не то в науковій праці) висміював ще Платон – основоположник журналістики, а далі Драгоманов, Антонович, Грушевський – видатні українські мислителі, яких «валить» Квіт у своїй книжці нещадно.

1620256

Дякувати йому, що хоч Костомарова не дуже «валив», бо Грушевського й Драгоманова просто знищено кількома короткими реченнями. Може, слід би хоч одну-дві праці прочитати Грушевського, Драгоманова, Костомарова, який задовго до Донцова (і дисертанта) вже дав світові готову концепцію українства як нації, не двозначну, в тому числі й стосовно українського лицарства  –  козаків. Або хоч Яворницького. Але незнання легко прикрити критикою. Не читав, але засуджую. І обов’язково з глибокодумним виглядом, звівши докупи брови. І промовисто, і артистично.

По-перше, мав би уявлення, чим не догодили «розбудовникові нації» ці подвижники національної ідеї, поцікавитися, що не поділяв Донцов із Грушевським і Драгомановим (ай, моська!). Але тоді не постала б апологія Донцова як порятунок України, як засіб сформувати нарешті національну ідею, якої, вважає автор (услід за Кучмою) нема, тому вона «не спрацювала».

По-друге, не треба б було докторанту їздити до Канади, Австралії, Америки, Німеччини за дрібними статтями «з приводу». Але, вочевидь, забракло часу, щоб хоч подивитися сторінки. Що там якісь сторінки, коли йдеться про порятунок нації! Тому суцільний пόспіх і неграмотність оформлення. Рятунок нації – це вам «не сто грам горошку», як кажуть у народі. За три роки роботи над докторською і монографією ( «без відриву від виробництва»!) стільки поїздити, написати, захистити роботу – геніально.  Спринтер від науки. а ще, як він пише запевняє – вивчив досвід і навчався в американських, канадських, європейських університетах, зокрема  ВУАН, навіть викладав там філософію…Що ще хотіли чи очікували вчителі від такого міністра? – дивно.

Правда, щодо якісно «написати» – сумнів. Нема згадки про праці Драгоманова, Костомарова, інших творців національної ідеї (про сучасних уже не кажу – дрібнота!) у довгому списку посилань, хоч  десятки томів для українства написаних чогось-таки варті, ніж кілька сотень дрібних принагідних газетно-журнальних статей, які «повизбирував» автор монографії за ознакою належності до Донцова, а не з огляду на зміст, якого вочевидь не читав. І при цьому претендувати на «батька» національної ідеї? Це вже справді ідеологічна еквілібристика на рівні циркової.

Особлива плутанина і маніпуляції з кваліфікацією. Чому Квіт скрізь журналіст, якщо кандидатська дисертації – про письменника і літературного критика Михайла Рудницького, а докторська – про журнал «Літературно-науковий вістник» (саме вістник у назві)?  Може, тому, що працював цей оригінальний митець певний час літредактором у газеті «Діло»?

Чому провідна організація для докторської дисертації з філології – КПІ? Якщо написано на авторефераті філологія і журналістика, то чому науковий консультант  і обидва опоненти – поважні професори української філології, а не з журналістики, а один із опонентів – легендарний історик  Ярослав Дашкевич?Захист же відбувся саме на кафедрі журналістики?

Чому викладач з масових комунікацій позиціонує себе як герменевт, доктор філософії, навіть як доктор філософії УВАН, якщо обидві захищені дисертації – з філології? Гадаємо, що час би вже подати в термінологічні словники-довідники таке зауваження щодо терміна «герменевтика»: «Увага! окремі псевдонауковці використовують його, щоб прикрити своє «псевдо».

Роздуми над особою Сергія Квіта спонукали нас прочитати, крім монографії, ще і дисертацію та автореферат докторської. Про це буде далі. А ми покличемо собі на допомогу, щоб не бути голослівними, фахівців із Агенції, яку два роки не допускав до роботи С.Квіт всупереч закону (переступити закон – раз плюнути, якщо ти рятівник української освіти). Справді, НАЗЯВО може підняти з архівів і обтрусити від пилу його обидві дисертації. А тоді й подивимося, наскільки вони відповідають (ли) вимогам.

Може, там «собака заритий», якщо судити про рівень безграмотної і примітивної монографії. Тут щось не так. Та і престижно буде для Агенції першою розглянути і оцінити дисертацію саме «рятівника нації». Раптом, буде пізно рятувати, якщо не оцінять і не прочитають, не введуть на цій основі вивчення Донцова в школі? Про це далі буде. Судячи з перлів «Автореферату» (на 16 сторінок!), буде дуже-дуже цікаво. Для Агенції насамперед. Цитуємо окремі «перли». Вони складають весь зміст автореферату. Зміст, стилістика, граматика – на совісті автора.

«Вона (дисертація) набуває значення в якості теоретично-інтерпретаційного застосування в гуманітарних галузях та ідеологічно-прикладного в системі сучасного державного управління – з погляду концепції формування і послідовного відстоювання українських національних інтересів» (с.3).

«Автор (Донцов) справді вважав слово зброєю. Можна провести відповідну (?) аналогію з традиціями (?) Шевченка та Мартіна Гайдегера».

«Діяльність Дмитра Донцова відбилась на широті й глобальності українського  національного мислення, водночас заперечивши народницьку спрощеність та ліберальну маргінальність, скерувавши його в ракурс відповідальності за висловлене, так само, як і зроблене» (с.4).

«Власне, Донцовську концепцію можна окреслити як синтез свободи стилю і визначеності» (5).

«…він потрібен (Донцов) для вироблення нормального мислення (с.3)

«…у наш час чорно-білі підходи не можуть задовольнити нагальних вимог науки».

«…комплексне дослідження доктрини (Донцова) у якості з’ясування центральної концепції… та виявлення її  методологічного значення…  (5-6 ст.). Прим.: Це мета дисертації на отримання доктора філологічних наук!!!

«Діяльність Дмитра Донцова розглядається з погляду реального позитиву. Звертається увага не тільки на суперечності й розбіжності, але також на взаємодоповнення існуючого тоді ідеологічного тла» (?!!).

«Наша інтерпретація має констатаційний, а не науково-ідеологічний характер».

«Наше ставлення до Дмитра Донцова  прагне всбічного осмислення цієї постаті».

Розумному, як кажуть, досить. Хіба що нагадаємо, що:

Контроверсія пишеться з літерою –о-; Гайдеґґер  з двома – ґ-  і т.п. В наукових працях слід дотримуватися чинного правопису, який офіційно затверджений Урядом. В герменевтичних дослідженнях можна: і лавреат, і задачі, і медії і інші «украшения мелким бисером». Ще нагадаємо слова видатного мислителя і критика сучасності Івана Дзюби: «Конвульсії самовираження ще можуть бути природними у мистця, але в інтерпретатора вони здебільше – сміховинна претензія».

Словом, над «видатними» науковими працями видатного ж таки «герменевта», чи журналісти, чи філолога С.Квіта, ще варто ретельно попрацювати. Можливо тоді, коли захищалися його наукові роботи на здобуття наукового ступеня кандидата та доктора філологічних наук, були інші вимоги. До них ще не добралася його соратниця і перший заступник І.Совсун. Можливо, тоді й можна було на докторську запрошувати опонентів з зовсім різних спеціальностей, і лише одного зі спеціальності здобувача. Та й тоді, в «буремні» 2000-ні в докторській можна було назвати «Перший розділ. Біографічний нарис». Справді, це «важливе наукове відкриття», гідне… курсової студента 2 курсу.

Але після такого глибокого аналізу «наукового доробку» С.Квіта цілком ймовірно, що ми станемо свідками процедури позбавлення його високого докторського ступеня. Може тому С.Квіт так легко може кинути: «Ну звільниться якась там тисяча професорів. Нічого, не вмруть». Бо чим більше їх вимре, тим менше шансів, що науковий світ довідається про відсутність науки у науковому доробку «найдемократичнішого» міністра освіти.

Сьогодні в країні мода на позбавлення наукових ступенів та звань. Особливо для колишніх можновладців. Правильно. Можливо дійде черга і до Сергія Квіта. Він вже також колишній можновладець.

 

Микола Пристюк, експерт

 

http://podii.org/


Коментарів 6 Додати коментар

Залишити коментар