Відлуння дитинства …

Усі наші страхи родом з дитинства. І таки був правий дідусь Фрейд, бо коли не зовсім зрозумілими і на перший погляд нелогічними є  дії дорослих, варто лиш зазирнути в їх дитинство.  І все стає одразу зрозумілим і логічним.

Зрадництво професора Харченка, його жахливі наслідки, які досі обговорює університетський колектив також не одразу стали зрозумілими та логічними. Хтось пояснював його вчинок маніакальною амбіційністю, хтось списував на психологічну травму після смерті дружини, хтось аргументував жадобою до ще більших грошей, ніж отримував проректором, хтось просто кивав на старече слабоумство.. Як не як 75 на носі. І усі праві, але лише частково, бо слід аналізувати не тільки наслідки, але й причини.

Мало хто наважується на схилі літ так зганьбити свою  репутацію, так  різко повернути свою долю і скалічити долю інших, ризикнути легалізувати стосунки з молодшою на 45(!) років давньою кохан кою. Такі от метаморфози «таємничого злобного карлика».

Лише елементи психоаналізу  можуть частково допомогти розібратися у поведінкових мотивах. Розпочнемо з дитинства.

1943 рік. 15 квітня. 10 днів до Велико дня. Оратів, що на Вінничині. Майже два роки під окупацією. Саме в цей день наро дився маленький Володя. Але от Петро вич… Довелося записувати у церковну книгу на слов’янський лад. З розумінням поставився місцевий батюшка. Мужчини всі на фронті. Таких як цей малюк були тисячі на наших окупованих територіях. Так само як  на  територіях, визволених Червоною Армією. Окупація має різні вияви.

Цей перший гіркий воєнний досвід зарубцювався таємницею народження у свідомості героя настільки глибоко, що протягом усього життя виявлялися і шліфувалися у декількох психологічних комплексах — роздратованості,  амбіційності, жадібності. Чим сильніше дитячий комплекс давив на  мозок, тим сильнішим було бажання наполягти га своєму, довести свою вищість, особливість. Ці комплекси посилювався ще одним  — маленьким зростом. В шерензі стояв останнім. Був хирлявим та хворобливим.

Тому компенсувати мав або фізичною силою, або головою, або підлістю…  або грошима.

Цю істину Володя не просто запам’ятав, а вперто проніс через усе життя як кредо. Не можеш головою чи руками — купиш, або кинеш. І ця «сєрмяжная» правда працювала і допомагала завжди. І в радянські часи, і в часи перебудови, і в часи дикуватого капіталізму, і в наш демократичний час, вже «по новому».

Гроші допомогли перебратися з Оратова до Києва в  найскладніші повоєнні часи. Звідки? Очевидно залишив щось батько перед відходом фронту на захід. Але як би не було, мати у 60 ті вже керувала гастрономом на Ленінградській площі. Користь від того була і для Володі, і для одногрупників, багато з  яких вперше, купуючи, побачили як виглядає справжня ковбаса.

На офіційному сайті Харченко ретельно дозує інформацію, приховує важливі деталі. Не вказано де і коли народився, де і коли закінчив школу, хто батьки, роки навчання в університеті. Це не що інше, як  вияви комплексу походження, страх бути списаним за віком на пенсію. Урвати від ситуації по максимуму, повернути і помножити статки завдяки ситуації, яка як несподівано впала на голову, так і яку вміло використав на свою користь.

Це також з дитинства. Страх за майбутнє, матеріальна подушка безпеки. Але якщо в дитинстві це просто виплекана ощадливість, то в старості  — гіперболізована скупість. Такі люди, як правило, стають  гобсеками, лихварями. Вони  все життя відкладають на «чорний день». Це стає смислом життя. Це також психічне відхилення, родом з дитинства.

Обвал банківської системи в останні роки спричинив до втрат Харченком депозитів на понад 12 мільйонів гривень в різних банках. Приблизно такі зарплати та доходи від наукового сектору начисляв собі проректор з науки. Міфічним податком «на комунальні послуги» та відкати з усіх держбюджетних  тем, що разом скла дало подекуди до 40% від отриманого фінансування. Брав з колег, не соромився. Комусь давав, а  від когось і  забирав. Останні роки «вкладався» в безпілотними. КБ «Віраж»  стало такою собі пральною машинкою. З  університетської  кишені платилася жалюгідна зарплата вмотивованим талановитим умільцям, закуплялися матеріали, фінансувалися випробування, зводилися безпілотники, але передавали ся замовникам за кошти, які університет не бачив.

Гроші всюди і з усього. Навіть з відряджень за рахунок приймаючої сторони. Прокатався за кордон. Отримав гроші від китайців, чи поляків, чи бельгійців за науковий туризм. Але квиточки та квитанції зберіг. А потім нагнув бухгалтерію, щоб виплатила по другому колу. Чи свою, чи централізовану. Гроші не пахнуть. Вони — найвища цінність. І навіть коли під час відпустки померла дружина —   одразу після похорону, на  другий день поїхав довідпочивати у той же номер, на те ж ліжко, яке  ще пам’ятало запах рідного тіла. Сюр? Ні. Реальність.

Пристрасть до  накопичення, матеріальні цінності як найвищий смисл — також комплекс, також з дитинства, де відносно сите домашнє життя свідомо було ізольоване від однокласників,  друзів, однолітків з голодної і жорстокої повоєнної вулиці. Тоді було прийнято ділитися останнім. А ділитися не хотілося. Щедрість і відкритість у Володиній квартирі була не в пошанівку.

А замість фактів біографії на офіційному сайті — довгий і непотрібний перелік «наукових заслуг», членства в організаціях, редколегіях представництво у філіях. Перелік університетів, де бував як гість, з офіційними та неофіційними візитами, у складі делегацій чи одноосібно. Комплекс меншовартості приховується і  такими примітивними виявами. Я кращий, я особливий, я вищий. І навіть розуміння нормальною людиною нереальності участі та ефективної роботи у всьому скрупульозно переліченому не зупиняє, також свідчить про психічну неадекватність.

Безумовно, це  справляє враження, особливо на непосвячених. Посвячені, ті, хто працює в університеті понад півстоліття знають усе —  історію написання дисертацій,  маніпулювання науковою тематикою, політичну кон’юнктуру, залежність від В.Бабака за  Заслуженого діяча в галузі науки і техніки, від М.Луцького за лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки. А про орден За заслуги ІІІ  ступеня, який «вибігав»  для нього Максим Луцький, і який отримував з рук самого В.Януковича, просто скромно «забув».

Допоки є свідки реальних, а не виплеканих в уяві подій, доти немає спокою в душі закомплексованої людини. Але очевидців стає все менше і менше. Одні виходять на пенсію, інші відходять, а тих, хто знає найбільше —  краще звільнити. Так легше дихається, тоді сміливішим здаєшся.

Хвороблива реакція,  пригніченість, невпевненість у присутності сильнішого, чи посвяченого, чи кращого —  важкий психологічний комплекс, який  призводить іноді до психічних розладів та хворобливих станів.

Акцентуйованість як відомий і достатньо досліджений психологічний феномен — небезпечний стан, особливо для осіб, які  пов’язані з  керівною роботою. В радянські часи таких осіб близько не під пускали до найменших керівних посад. Зрештою, це підтверджує і біографія професора Харченка. Справжній розквіт кар’єри розпочався тоді, коли знайшов слабинку у такого ж  акцентуйованого В.Бабака, коли мілкими подачками, під кресленою відданістю та принизливими запобіганнями випросив посаду проректора з науки.

Інша  справа, що  дуже важко було втриматися на ній так довго, бо не було жодного звіту на вченій раді, де б гостро не  критикували за реальний науковий

«застій». Але коли відчув, що терпець у керівництва уривається — просто  зрадив і вдарив у спину тим, кому клявся у вічній відданості та вдячності.

Пошук комфортного середовища для закомплексованого через чоловічу природну недосконалість для  осіб  такого психотипу — справжні  муки. Йому пощастило з дружиною вдома, справді відданою та комфортною в усіх смислах. З дочкою та онуками. Але задля чоловічого самоствердження, постійної підтримки впевненості у собі для вразливих натур такого типу необхідні враження «на стороні». І це зовсім  не  означає  нагальну гормональну потребу. Радше задоволення потреб комплексу. Суспільний розголос про наявність ще й молодшої на 45 років коханки не дає комплексу неповноцінності  розвиватися, пригнічує його домінування.

Відсутність сімейних загроз вдома, комфортний тил, створений дружиною, об’єктивно перемикає  увагу акцентуйованого чоловіка на створений та виплеканий ним самим образ предмету обожнювання. І навіть жорстока, близька до карикатурної невідповідність  образу з  його реальним прототипом у цьому випадку не впливає на раціональне мислення. Головне — задовольнити апетит комплексу, щоб забезпечити більш менш стабільний психічний стан.

Неймовірна психологічна лабільність таких осіб, як Харченко, призводить і до нівелювання моральних орієнтирів та від сутності перепон. Поїздка в Єгипет на від починок з підлеглою через тиждень після похорону дружини — тому підтвердження.

А далі більше. Відрядження в Польщу — вдвох. Удвох до Китаю. Удвох у відпустку. Фаворитизм як  невід’ємна складова пригнічених станів та фобій  — об’єктивна реальність. Ясно, що за університетський кошт. Своїми такі персонажі не розраховуються.

123

Відсутність  адекватності у прийнятті рішень через фобії та комплекси, підсилені віковими психічним змінами, впливають не лише на близьке родинне оточення, яке рішуче вимагає переписати українську та закордонну власність на дочку та внуків, але й на колектив.

У такому випадку ризики впливу психічної лабільності керівника поширюють ся на оточуючих, підлеглих, які працюють у чисельних підрозділах. А у нашому хрестоматійному випадку ризики множаться через обмеження в прийнятті управлінських рішень групою осіб, які реально керують університетом. Уявіть собі, який вулкан гніву клекоче всередині гіперамбітної людини, яка при усіх своїх перелічених і не згаданих в офіційній біографії чесно тах,  усвідомлює свою  меншовартість перед вуличними пройдисвітами.

Відтак психічні пограничні стани в.о. ректора реально впливають на фізіологію та несуть загрози для фізичного здоров’я його як людини похилого віку. Це підтвердить будь який дипломований психолог та лікар.

Отже, загрози функціонуванню університету в такому клінічному випадку, коли керівник великого колективу страж дає на цілий букет комплексів та фобій, є очевидними. Лише неадекватна людина може всерйоз розглядати можливість п’ятирічної керівної перспективи для себе у неповні сімдесят п’ять. І Б.Патон тут не може бути орієнтиром, прикладом для наслідування, бо він реальний вчений, унікальний організатор науки.

Заручниками агресивної хворобливої амбіційності Харченка стає багатотисячний  колектив. Управлінська вертикаль: неадекватний у своїй правоті Уряд, який довів державу до повного руйнування  — просто неадекватний міністр —  неадекватний через масу комплексів в.о. ректора (вкупі з неадекватними як би проректорами та як би головою наглядової ради), може призвести до реального знищення університету протягом найближчого часу.

Убезпечити себе  від  впливу таких людей, коли вони при владі, можна лише одним способом — уникати  прямого  контакту, а  якщо він невідворотній через пряме підпорядкування, то необхідно зберігати спокій і чинити спротив, наполягати на своєму, сміливо вступаючи в диску сію. Будь яка альтернативна точка зору автоматично викликає у закомплексованих людей агресію, але лише внутрішню. Назовні вона вийде згодою із запропонованою думкою, бо внутрішній страх перед опонентом завжди перемагає.

Прикладом такої неадекватно нелогічної поведінки можуть слугувати стосунки з рейдерами. Харченко ненавидить їх лютою внутрішньою ненавистю, але страх перед ними сильніший. Відтак він з принизливим виглядом і запобігливою посмішкою погоджується з дурнуватими новаціями аферистів. Більше рекомендацій — у порадах психологів, психіатрів, та психотерапевтів.

Головне — розуміння колективом того, що  ситуація тимчасова, усвідомлення невідворотності  покарання за правовий нігілізм, переслідування інакомислячих, руйнування системи управління університетом. Конфлікт спровокований ззовні, ідіотичний у  своїй  суті,  єзуїтський у замислі та реалізації.

Він був би неможливий, якби не вміло використані аферистами фобії та комплекси, щедро виплекані у хворій уяві престарілого маніяка. Ще з дитинства.

Зергут, Вольдемар, зергут…

 


Залишити коментар